Повномасштабне вторгнення для Ярослава Бойка, підприємця з Краматорська та громадського діяча,  розпочалось з раннього дзвінка його коханої дружини. Вона на той час гостювала у своєї матері, яка мешкає у Дружківці. «Чого ти спиш? Війна розпочалась!», – чув він у слухавці, окрім вибухів за вікном. Та і з новин, до яких він кинувся, коли почув вибухи, стало зрозуміло – так, все так, війна у своїй новій і страшній фазі.

Одразу прийшло розуміння, що ситуація вимагає максимальної зібраності. Відчаю або паніки не було. Перше, що Ярослав зробив – зібрав до купи у чат Viber багатьох активістів з Донеччини, представників громадських організацій (ГО), з якими останній час співпрацював. Визначальним для Ярослава було те, що всі вони на практиці показали свою спроможність та потужність.

В чат були також запрошені робітники департаментів влади різного рівня.

Так розпочалась координація зусиль деяких з ключових людей, а також виявлення першочергових потреб, пошук ідей щодо розв’язання  проблем.

Ярослав давно плекав думку про необхідність створення асоціації з декількох потужних ГО.  Загострення війни, відкритість колег по громадській діяльності допомогла йому матеріалізувати свою думку. Вже 7-го березня було підписано відкритий Меморандум про співпрацю між Донецькою ОДА та декількома ГО – «Клуб рибалок України», Фонд Мкртчана, «Точка доступу», «Смарта», ІТ-кластер Донеччини, Агенція розвитку «Наш Краматорськ».

Але все «закрутилось», запрацювало вже опівдні 24-го лютого. Було чітке розуміння великого масиву роботи та серйозних викликів. Завдяки координації та згуртованості активістів вже через два дні волонтери стояли на залізничному вокзалі Краматорська. З ними прийшла безплатна та організована допомога людям, які рятувались від війни, евакуюючись в інші регіони. Людям, з яких багато хто потребував особливого ставлення. Дехто вибігав з дому в тому, у чому був. Дехто знаходився у важкому емоційному стані. Тому будь-яка допомога, підтримка чи підказка просто могла заспокоїти людину.

Спочатку взялись за все, що стосувалось евакуації людей: допомога у Краматорську та посадка на поїзд, зв’язок з приймаючою стороною та розселення людей на новому місці. Потім додалась необхідність розв’язувати логістичні питання вантажів з гуманітарної допомоги. Вже через три дні після  підписання меморандуму, Ярослав поїхав до Львова – за першими вагонами допомоги. В перші дні вона відправлялась тими купейними та плацкартними вагонами, у яких поїзди вивозили людей з Краматорська. До речі, серед них були не тільки краматорці, але й мешканці інших міст та селищ Донеччини.

Львів, Ужгород, Хмельницький, Тернопіль, Одеса – стали приймаючими містами в цій мережі. Там необхідно було прийняти людей, нагодувати, розмістити їх, допомогти з оформленням документів.

У кожному з цих міст були оперативно знайдені координатори. Вони залучили місцевих волонтерів, місцевих активістів та ГО. В багатьох питаннях допомагала координація з тамтешніми місцевими та обласними владами.

Дуже стали в нагоді контакти, які були напрацьовані за всі ці роки громадської діяльності Ярослава, швидко знаходились містки через інших його партнерів. До роботи пізніше приєднувались ті, хто спочатку опинився в чаті, а потім вже самі виїжджали до цих міст.

Щоб розуміти обсяг роботи та питань, можна назвати одну цифру: у березні за один день з залізничного вокзалу Краматорська виїжджало 7 тисяч людей. День для волонтерів починався о четвертій ранку і закінчувався пізно вночі. Іноді вони не спали, не їли, бо роботи було дуже багато, вона вимагала сил та витримки.

Деякі люди ночували на вокзалі, очікуючи свій потяг. Їх треба було забезпечити водою та їжею. Годувати людей допомагали працівники вокзалу, для потреб було надано обладнання та площі, які там були. Необхідно було також знайти донорів, які б допомогли з забезпеченням пасажирів їжею та водою в дорозі. І все це було вирішено.

Частина волонтерів супроводжувала людей з Краматорська до місця призначенні. З ними був постійний зв’язок. Були випадки, коли поїзд затримувався на шляху, його поїздка до кінцевого пункту призначення розтягувалась до чотирьох днів. У пасажирів елементарно закінчувалась вода. Доводилось швидко находити контакти з людьми у містах на маршруті поїзда. Ці люди підвозили воду, а іноді і їжу. Вималювалась картинка, з якої стало зрозумілим – яке місто автоматично стає тим джерелом, яке підживлює людей водою та їжею, якщо поїзд затримується в дорозі.

Рідні Ярослава з категорії дуже прив’язаних до дому. Він вивозив інших людей до більш безпечних районів, а от умовити близьких йому деякий час не вдавалось. Рішення виїхати прийшло до них після новин з Бучі.

Перші два місяці сім’я наймала житло у Львові, потім перебралась до Хмельницького. По-перше, Львів виявився трохи дорогим та занадто метушливим. По-друге, Хмельницький логістично більш зручний, це майже центр серед міст, в яких проводилась основна робота з постійного пошуку ресурсів та благодійників, для підтримки асоціації й закриття потреб людей. А це, наприклад, понад 600 т. продуктів тільки за чотири місяці, які було передано асоціацією на Донеччину.

Обов’язкове питання про те, чи бачить себе Ярослав у своєму рідному місті після нашої перемоги у «найближчий понеділок».

«Ми зараз продовжуємо допомагати з евакуацією людей з інвалідністю, маломобільним. Є спеціалізована техніка для перевезень. Підвозимо до евакуаційного потягу з будь-якого населеного пункту Донеччини, йдеться про неокуповані території.

А ще в країні зростає кількість наших ТатоХабів. Це ціла мережа команд, серед цілей, завдань яких – пошук нових форм та інструментів, що допомагають  розвитку та вдосконаленню відповідального татівства.

За цей час відкрили в декількох містах – а це три області –  офіси, гуманітарні штаби, де ведеться робота з ВПО.

Виходить, що за цей час я не загубився, не розгубив, а навпаки!

До речі, як водій, який в ці місяці багато об’їздив інші регіони, не можу не сказати: таких доріг, як на Донеччині, немає ніде! Це реально плюс нашого регіону. Але. В Хмельницькому у мене з’явились гарні друзі та корисні контакти. Тут мене дуже добре прийняла місцева та обласна влади. Отримав у них підтримку, побачив зацікавленість у запропонованих мною пропозиціях чи ідеях. Беру участь в написанні програм на наступний рік. Вони відкриті до нового. Можливо це тому, що зараз люди йдуть назустріч, бо складні обставини? Можливо все зміниться, зникне якась душевність, повернеться бюрократизм? З яким часто стикався раніше, часто, багато.. Не знаю. Такі думки в мене. Бюрократична машина повинна зупинитись, зникнути. Жорстка бюрократична машина, з якою іноді мав справи вдома.

Щодо сім’ї. Навіть якщо війна скінчиться «в цей понеділок», мої не готові хапати сумки й повертатись додому ще з пів року. Бо для нас існує важливе питання – безпека. І це не тільки питання «путіна нєт». Це і можливі обстріли, і розмінування, і опалювання, і той же газ, вода чи світло. Тим більш, коли йдеться про дітей або жінок».

—

За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією